«Розкажіть про нашу Оленку»

Ці слова з листа вінничанки М. А. Ямкової до редакції на­шої газети — по суті, і відгук на публікації «Людина-рентген» («РГ» за 13.04.89 р.) та «Чи існує «людина-рентген»?» («РГ» за 3.08.89 р.), це і розповідь про своє горе, про надії на радість.

А втім надамо слово самій Марії Андріївні:

«Після важкої хвороби у десятирічному віці дочка Оленка повністю втратила зір. Зрозумійте моє горе і мій відчай. Де тільки не була з дитиною: у С. Федорова в Москві, у Києві, в Одесі. Нею займалися найкращі спеціалісти. А в дитини як бу­ла одна сірість в очах, так і залишалася. Пройшло п'ять без­плідних років поїздок до лікарів, після яких втратила надію на краще. Так мені і говорили: чуда не жди, таке не вилікову­ється.

І ось для того, щоб полегшити долю дитини, вирішила навіть на шкоду зарплаті поміняти місце роботи — перейшла працю­вати в УТОС, куди рано чи пізно прийде Оленка. Випадково зу­стрілася в червні ц. р. з Крєпким (керівником Вінницького екс­периментального центру «Атлант» при Академії медичних на­ук СРСР. — В. П.). Вік сказав, що може допомогти. Я цьому не повірила. Однак у відчаї хапаєшся за соломинку. З дочкою спо­чатку займався Станіслав Поляруш, а зараз — Микола Ваколюк. Знаю, вони не мають спеціальної педагогічної освіти, але скільки у них природного такту, терпіння, уміння, не роздрато­вуючись, десятки, сотні разів повторювати різні вправи!

Пройшло п'ять місяців, та вже є неабиякий результат. Якщо Оленка раніше не бачила нічого, то тепер вона навчилася роз­різняти кольори, обриси предметів, орієнтуватися в кімнаті. Навіть, буває, і на екрані телевізора розрізняє кольори. Яка це радість для нас, батьків, і надія для дочки! Вона з нетерпінням чекає приходу Миколи Ваколюка, старанно виконує всі його вказівки. Наша сім'я повірила в те, що Оленка, дякуючи ста­ранням цих добрих людей, знайде своє місце в житті».

ХТО уважно читав корес­понденцію «Чи існує «людина-рентген?», пам'ятає: там йшлося, зокрема, що К. М. Крєпкий разом із своїми по­мічниками проводить експери­мент із сліпими людьми, котрі раніше бачили. Мета його - навчити незрячих орієнтувати­ся в просторі, бачити кольори, а найздібніших відібрати для роботи біодіагностами. Лист матері Оленки якраз про це.

Разом з Миколою Ваколюком я біля дверей квартири Ямкових. Відкриває Оленка, бо ж мама на роботі.

- Покажи, як ти виконала домашнє завдання, -- зверта­ється до неї Микола.

Потім він пояснив, що од­ним із домашніх завдань бу­ло пройти в двері і не зачепити одвірків. Оленка, випрямивши плечі, проходить у двері кіль­ка разів, проходить вільно, і Микола хвалить її за старан­ня. Це його оцінка.

Виймаю блокнот. І тут навчитель говорить: «Скажи, що дядько тримає в руці?» Олен­ка, трішки завагавшись, відпо­відає: «Прямокутник».

— А якого кольору? — на­ступне запитання.

Пауза - хвилину, другу... І ми в напруженні. Оленка для орієнтації тримає в руках ку­бика Рубіка. Вона вже розріз­няє, які кольори на його гранях.

- Даю підказку, — продов­жує Ваколюк. - Такий колір є на кубику.

Повагом дівчинка відповідає: «Бордовий». Справді, якраз та­кого кольору і був мій запис­ник. Миколі, видно, хотілося, щоб я на всі сто процентів пе­реконався, що його підопічна таки не вгадує, а каже нас­правді про те, що бачить. На його запитання вона відпові­ла, що я прийшов у сірому костюмі і що на грудях у ме­не є щось біле — то були білі смужки джемпера.

Оленка довірливо доторку­ється до плеча Миколи і ка­же: «Сьогодні ти в другому светрі. На ньому багато си­нього». - Буває, що вона і плутає кольори, наприклад - зеле­ний із синім, а найбільше бі­лий із жовтим. Однак, коли добре відпочине і знаходиться в невимушеній обстановці, особливо коли поруч є мама, то помилок майже не буває.

Нещодавно Оленка, її мама та я йшли по вулиці до школи. Марія Андріївна запитує: «Скажи, якого кольору оці кущі?» Оленка відповідає: «Я бачу синє». Мати вже готова була обуритися. Однак я побачив, що дівчинка права. У тих кущах висіла синя фут­болка — хтось із хлопчиків закинув. У більшості вона правильно називає й ті предмети, які зустрічаються на дорозі. Скажімо, відрізняє ма­шини вантажні і легкові, го­ворить, яких вони кольорів.

До розмови підключається Марія Андріївна, котра якраз прийшла на обід. -Знаєте, наскільки мені за­раз легше з Оленкою! Вона тепер упевнено ходить по ву­лиці, добре орієнтується в громадському транспорті. Ос­новне ж, наші друзі-біодіагности збудили в Оленки жва­вий інтерес до навколишнього світу. Думаю, різниця між віч­ною сірістю і світом в кольо­рах кожному зрозуміла.

Про мету експерименту, який проводиться з Оленкою Ямковою, розмовляю з керів­ником вінницького експери­ментального центру «Атлант» при Академії медичних наук СРСР К. М. Крєпким. — Я вже говорив, що біодіагности бачать внутрішні ор­гани людини не очима, а опо­середковано. Біологічні випро­мінювання пацієнта вони влов­люють екстра-рецепторами шкіри, і ці випромінювання складним шляхом трансфор­муються в зорові, образи. Як це відбувається, ми не знає­мо, — наука ще не дослідила цей складний «технологічний» процес організму. До речі, ми тільки на підступах до розгадки можливостей нашого ор­ганізму, тільки накопичуємо
факти, і то часто наосліп. Здібна людина, навіть і незря­ча, може бути біодіагностом, добре встановлювати, які травми, біологічні порушення є в людини. Оленка Ямкова подає в цьому плані надію.
Це не перший наш експери­мент. Працювали ми з сліпим підопічним із Магнітогорська,йому було 25 років. Виявився він із важким сенсорним сприй­няттям. І нічого в нас не ви­йшло. Але й негативний ре­зультат — теж результат. Ми розробили новий підхід до цієї категорії людей. До речі, з Оленкою Ямковою опрацьо­вуємо методику нашої робо­ти із сліпими. Не думаємо, що вона допоможе всім, але на­віть нехай частина сліпих нав­читься розрізняти кольори, орі­єнтуватися в просторі — і це буде немалою справою. До речі, ця робота тримається тільки на ентузіазмі нашого маленького колективу.

Не минає і дня, щоб я не подзвонив до Оленки. По її голосу відразу впізнаю, чи був у неї сьогодні Микола Вако­люк, чи ж має прийти. Щоб сталося диво, п'ятнадцятиріч­на дівчинка каторжно пра­цює. Від душі — успіху тобі, Оленко!

В. ПАЛАМАРЧУК, кор. «Робітничої газети».

Вінниця.

Робітнича газета за 31 жовтня 1989рік

Кількість переглядів: 513